Історія

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ ЛЬВІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА – НАЙДАВНІША ПРАВНИЧА ШКОЛА В УКРАЇНІ

Українська юридична освіта і наука має цікаву і повчальну історію, сформовані академічні та професійні традиції. Становлення і розвиток української юридичної освіти і науки, насамперед пов’язане з утворенням Львівського університету, який вважається патріархом серед українських університетів та одним з найдавніших університетів Східної Європи. З часу його заснування вже минуло понад три з половиною століття. За свою історію Львівський університет підготував сотні тисяч фахівців з різних напрямів класичної університетської освіти.

Утворення та розвиток юридичного факультету Львівського університету в складі Речі Посполитої (1661–1772). Як відомо, 20 січня 1661 р. король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир підписав привілей про утворення Львівського університету в складі чотирьох факультетів («facultatis»): теологічного, філософського, медичного та юридичного. Найвагомішою передумовою створення Львівського університету було прагнення Ордену Єзуїтів домогтися перетворення своєї Єзуїтської колегії в академію, а також не допустити створення на основі братської школи у Львові Українського університету. До передумов заснування Львівського університету можна також віднести розвиток республіканської форми державного правління в Речі Посполитій, її економічне зростання в умовах адміністрування й державно-правового контролю над значними територіями, що потребувало кадрового забезпечення. До найзатребуваніших, крім богословської, належала правова освіта.

Важливе місце у Львівському університеті в той час займав юридичний факультет, який називався «факультет обох прав» (римського і канонічного). На юридичному факультеті «обох прав» вивчали римське приватне право, яке фактично було зорієнтоване на вивчення цивільного права, та канонічне право, зорієнтоване на вивчення церковного права епохи Середньовіччя і раннього Нового часу.

Становлення юридичного факультету у Львівському університеті безпосередньо пов’язане з європейською університетською традицією. Розвиток науки про право і юридична освіта стали невід’ємною складовою інтелектуального поступу Європи, становлення її політичної та правової культури. За різних історичних обставин юридичний факультет Львівського університету задовольняв потребу суспільства в підготовці спеціалістів у галузі права. Визначальними етапами в історії юридичного факультету Львівського університету стали події, які сформували його організаційно і духовно та визначили його розвиток в освітньо-правовому просторі пізньосередньовічної Європи. Саме із заснуванням Львівського університету починається розвиток юридичної науки й освіти на українських землях.

Правова освіта була пріоритетним напрямом навчання у Львівському університеті, що насамперед зумовлено вивченням «школи натурального права» на основі освітньо-правової концепції теоретика освіченого абсолютизму Гаспара де Риаля (1682–1752). Натомість «право посполите» викладали на основі концепції Жана Дома (1625–1696). Одним із фундаментальних завдань правової освіти у Львівському університеті висувалась підготовка фахівців у сфері «обох прав» – римського і канонічного, і в сфері права Речі Посполитої (місцевого, коронного, крайового). У перший період існування Львівського університету (1661–1773) на юридичному факультеті викладали такі навчальні правничі студії (курси): римське право, публічне право, історію державного устрою, політичну географію, «натуральне право», цивільне право (на основі коментарів до кодексу Юстиніана). Істотною новелою у тогочасній європейській освіті було вивчення історії адміністративного устрою європейських країн. У рамках викладів канонічного права і так званих «казусів» – моральної теології, вивчали окремі аспекти кримінального права. Під час викладання «натурального права» для його кращого вивчення студентами віддавали перевагу французькій мові. Інші правничі дисципліни читали польською і латинською мовами. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувалися на богословсько-філософські та правничі теми. Диспути могли тривати декілька годин. Головний диспутант повинен був заздалегідь оприлюднити тези теми, яку мали обговорювати. На диспуті висловлювалися докази за і проти виголошеної думки, котрі черпалися з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витягів з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. Крім цього студенти виконували ще й письмові вправи — писали трактати. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі — магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра — тільки кожний шістнадцятий. З 1739 р. почали викладати історію права. Викладання відбувалося латинською мовою. У межах освітніх реформ від початку XVIII ст. у Львівському університеті призначали окремого професора канонічного права, а згодом – і професора римського права. Система викладання змінювалася під впливом нових соціально-економічних та політичних умов у Речі Посполитій та країнах Західної Європи . Основним методом університетського викладання, зокрема і на факультеті «обох прав», були лекції професорів. Викладач читав лекції і коментував книги. У той час формування знань на юридичному факультеті спиралося на вчення переважно французьких мислителів. Наприклад, специфіку «школи натурального права» визначав доробок теоретика освіченого абсолютизму Гаспара де Риаля (1682–1752). Натомість «право посполите» викладали на основі концепції Жана Дома (1625–1696). Цікаво, що у викладанні «натурального права» для його кращого вивчення студентами віддавали перевагу французькій мові. Натомість інші правничі дисципліни читали польською і латинською мовами. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, які періодично влаштовували на богословсько-філософські та правничі теми. Диспути могли тривати декілька годин. Головний диспутант повинен був заздалегідь оприлюднити тези теми, яку давали для обговорення. Під час диспуту на підставі книг наводили аргументи «за» і «проти» висловленої думки. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витягів з творів визнаних авторів, підтверджуючи ними свою думку. Крім того, студенти виконували ще й письмові вправи – писали трактати. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі – магістра, доктора. Проте надзвичайна складність навчання призводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий. Викладання канонічного права та інших правничих дисциплін у Львівському університеті забезпечували відомі єзуїтські вчені, зокрема: Я. Бетман – професор канонічного права (1706–1707); В. Жолтовський – професор канонічного права (1722–1723); Т. Перкович – професор канонічного права (1719–1720); К. Ґрушецький – професор канонічного права (1728–1729); Ш. Кендзєрський – професор канонічного права (1730–1731); К. Ґутковський – професор канонічного права (1735–1736); Ю. Бертран – професор канонічного права (1763–1766); Д. Верещака – професор канонічного права (1756–1760); С. Ґлоґовський професор канонічного права (1742–1743); М. Ґраб’єєвський – професор канонічного права (1736–1737); А. Ґумовський – професор канонічного права (1757–1758) та інші . Зазначимо, що понад 30 % студентів Львівського університету у XVIII ст. були етнічними українцями. Тогочасні вихованці Львівського університету, зокрема, й юридичного факультету («обох прав»), реалізовували себе не лише в церковній та освітній діяльності, й будували політичну кар’єру як сенатори й посли до сейму, займали посади суддів та урядників гродських і земських установ та міських урядів.

Скасування Ордену єзуїтів 1773 р. спричинило припинення діяльності Львівського університету, зокрема і його юридичного факультету.

Діяльність юридичного факультету Львівського університету в складі Австрії та Австро-Угорщини (1784–1918). Після приєднання Галичини до складу Австрійської монархії 1772 р. значну увагу було приділено організації освіти, у тім числі вищої. Виходячи з необхідності готувати для новоствореної провінції Галичини і Володимирії кадри різних спеціальностей (урядовців, суддів, учителів, медиків, священників), австрійський імператор Йосиф ІІ 21 жовтня 1784 р. видав Акт, яким Львівський університет було відновлено у складі чотирьох факультетів (філософського, юридичного, медичного і теологічного), а також гімназії, яка слугувала базою для комплектації студентів. Важливу роль у підготовці державних службовців (суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів) покладали на юридичний факультет Львівського університету. Саме з цього часу юридичний факультет у Львівському університеті функціонував як організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ університету, де викладали певний цикл споріднених наукових дисциплін і готували фахівців у галузі права; передбачалося створення кафедр, адміністрації та ін. З того часу юридичний факультет Львівського університету діяв уже безперервно, і його вважають найдавнішим в Україні, оскільки він, на відміну від інших факультетів університету, не припиняв своєї діяльності. З огляду на те, що в 1924 р. був ліквідований філософський факультет, а 1939 р. – теологічний, юридичний факультет нині є також найдавнішим факультетом Львівського університету.

Кафедр у сучасному розумінні цього слова у той час не було. Поняття кафедра пов’язували з особою професора, який читав певний курс лекцій. Кількість кафедр на юридичному факультеті у Львівському йосифінському університеті відповідала кількості професорів. Професор уособлював кафедру, на помості якої із укріпленою на підвищенні похилою дошкою читав лекцію. Професор читав лекційний курс і проводив семінарські заняття. Зазначимо, що лише деякі професори мали помічників-асистентів .

У 1784 р. під час відновлення юридичного факультету Львівського університету в його структурі було передбачено такі кафедри: історії німецького та австрійського права; природного права, права народів та інституцій (згодом – кафедра природного права, права народів і кримінального права; кафедра кримінального права, філософії та енциклопедії права); цивільного, пандектного та кримінального права (згодом – кафедра римського та цивільного права; кафедра цивільного права); канонічного права (згодом – кафедра канонічного та римського права, окремі кафедри канонічного права та римського права); політичних учень і австрійського законодавства (згодом – кафедра політичних учень і статистики). Ці кафедри відображали головні напрями розвитку юридичної освіти і науки наприкінці XVIII ст. З 1784 р. навчання і викладання на юридичному факультеті Львівського університету відбувалося латинською й німецькою мовами, з 1787 р. – лише німецькою, а з 1869 р., поряд з німецькою, використовували польську та українську мови. Навчальні програми юридичного факультету Львівського університету в австрійський період охоплювали основні галузі тогочасної юридичної науки (історію державного устрою, історію австрійського та німецького права, римське право, німецьке право, канонічне право, адміністративний устрій, європейську статистику, австрійське загальне приватне право, австрійський цивільний процес, австрійське кримінальне право, європейську філософію права, європейське міжнародне право, торговельне та вексельне право, судову медицину, фінансове право, економіку, державне право конституційних монархій, австрійське загальне фінансове законодавство, австрійське політичне законодавство, австрійське гірниче право, державні розрахунки тощо). Засвоєння знань із цих галузей права давало змогу студентам Львівського університету здобути ґрунтовну юридичну освіту.

Для організації кафедральної структури на юридичному факультеті у Львівському університеті австрійський імператор Йосиф ІІ скерував двох докторів права – Антонія Пфлегера та Яна Амброза, а також відомих австрійських правників Домініка Кьофіля та Бальтазара Борзагу. Вони мали сприяти організаційному оформленню освітньої і наукової діяльності та забезпечити викладання природничого, міжнародного, римського, кримінального та канонічного права. Першим деканом юридичного факультету 1784 р. став австрійський професор Б. Борзага. Керівництво факультетом здійснювала колегія або рада професорів, до складу якої входили декан, продекани, усі професори і два вибрані представники від доцентів. На юридичному факультеті Львівського університету 1784 р. навчалося всього 26 студентів, 1790 р. – 78.

Юридичний факультет був одним з провідних у Львівському університеті як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. На юридичному факультеті 1842 р. навчалося 392 студенти, станом на 1890/91 навч. році їх було вже 683, у 1900/01–1 284 , у 1910/1911 – 2 721, а в 1913/14 навч. році – аж 3 493 студенти). Деканами юридичного факультету обирали докторів права, які не були професорами, щоб таким чином звільнити їх від адміністративно-канцелярської роботи і створити їм умови для наукової роботи. Викладали і надалі латинською і німецькою мовами, що викликало незадоволення серед українських студентів.

На юридичному факультеті навчання тривало чотири роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20 чисел березня) та літній (кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін. Усі студенти Львівського університету перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, який по суті був підготовчим, загальноосвітнім. Після його закінчення студенти вступали на спеціальні факультети, навчання у яких тривало чотири роки.

Після революції 1848 р. в Австрії відбулися зміни в організації університетського самоврядування та навчального процесу, управління факультетів передано Радам професорів і деканам, введено нові навчальні плани тощо. Так, за новим навчальним планом 1855 р. на юридичному факультеті розширювалося і поглиблювалося викладання історично-правових і філософських дисциплін (філософії та енциклопедії права, історії римського права та адміністрації, цивільного, кримінального та церковного права, історії політичних наук). Розвиток нових економічних відносин збільшив інтерес до римського права, яке у навчальному плані зайняло одне з перших місць поряд з німецьким. Велика увага приділялася філософії і енциклопедії права, що мали на меті ознайомити студентів з найважливішими філософськими поглядами на державу і право в їх історичному розвитку.

Важливою подією в житті Львівського університету в австрійський період було створення 1862 р. на юридичному факультеті двох кафедр з правом викладання вже українською мовою: цивільного права і процесу та кримінального права і процесу. Тож уперше в новітній історії українська мова стає мовою юридичної освіти. За період від 1862–1918 рр. на юридичному факультеті Львівського університету українською мовою викладало лише сім осіб – О. Огоновський, В. Сроковський, І. Добрянський (Добжанський),               Е. Лопушанський, П. Стебельський, С. Дністрянський, В. Вергановський. Але поступово формується школа українського правознавства, видатні представники якої – українці П. Стебельський, О. Огоновський, С. Дністрянський – стали науковими авторитетами у царині правознавства з європейським ім’ям. Професор Олександр Огоновський увійшов в історію не лише як перший завідувач кафедри цивільного права з українською мовою викладання юридичного факультету Львівського університету, а й як автор першого україномовного підручника з цивільного права, один із засновників Товариства ім. Шевченка . За його участі українські студенти-правники створили «Кружок правничий» – першу українську професійну організацію правників. Саме під керівництвом та за ініціативою професора О. Огоновського, розпочато роботу над українською правничою термінологією, результатом якої став виданий у 1893 р. німецько-український словник. За активної підтримки О. Огоновського   К. Левицький, Є. Олесницький та А. Горбачевський 1899 р. започаткували перший український правничий журнал – «Часопись правнича», який видавали у Львові упродовж 1889–1900 рр. (виходив спочатку – щомісяця, від 1891 р. – щокварталу, а з 1896 – щороку) за ред. К. Левицького, А. Горбачевского та         Є. Олесницького; опубліковано 35 номерів.

Наступником професора О. Огоновського на посаді завідувача кафедри цивільного права з українською мовою викладання юридичного факультету Львівського університету професор Станіслав Дністрянський як депутат австрійського парламенту був призначений Головою парламентської комісії по внесенню змін до австрійського Цивільного Кодексу. Перу С. Дністрянського належать монографічні дослідження, підручники, численні статті з проблем не лише цивільного права.

З 1869–1870 навчального року юридичний факультет мав назву «факультет права і політичних знань» Львівського університету, який тоді називали Цісарсько-Королівським університетом ім. Франца – Йосифа І. У тому ж році на факультеті працювало 8 професорів звичайних (ординарних), 4 надзвичайні, 5 габілітованих приват-доцентів і 2 супленти (виконували обов’язки доцентів без габілітації). Усього 19 викладачів. З них 6 осіб викладали польською мовою, три (Е. Лопушанський, І. Добжанський і В. Сроковський) – українською, інші – німецькою. Німецькі виклади згодом повністю були витіснені польськими .

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у Львівському університеті надзвичайно актуально постало національне питання. У Львівському університеті 1871 р. відбулися зміни щодо мови викладання. Німецьку мову, яка до того часу була основною для проведення лекційних і семінарських занять, офіційно замінили українською та польською – мовами народів, які становили більшість населення Королівства Галичини та Володимирії. Отже, з дозволу австрійської влади, Львівський університет мав бути перетворений на утраквістичний (двомовний). Однак, з огляду на міцніші позиції поляків у владних структурах Галичини, відразу після ухвалення цієї норми розпочалася полонізація Львівського університету. Відсоток курсів українською мовою, порівняно з тими, які читали польською мовою, був незначним. Зауважимо також, що деякі професори-австрійці відмовилися читати лекції та проводити семінарські заняття польською чи українською, продовжуючи викладати німецькою мовою. Польські професори юридичного факультету виступали проти того, щоб діяли дві кафедри з українською мовою викладання, і домагалися утворення кафедр з польською мовою викладання, їх підтримував намісник Галичини граф Голуховський. Німецькі професори, які становили в університеті більшість, відстоювали німецький характер Львівського університету. Рада професорів юридичного факультету Львівського університету в грудні 1866 р. більшістю голосів прийняла рішення про недоцільність відкривати польські кафедри, оскільки не було кваліфікованих кадрів. Щодо українських викладів, то Рада вимагала їх припинення «з огляду на низьку кваліфікацію негабілітованих викладачів і незначної кількості студентів, які відвідують ці виклади». Але всупереч цій ухвалі 1867 р. на юридичному факультеті були утворені 3 кафедри з польською мовою викладання, а після 1871 р. полонізація факультету відбувалась прискореними темпами .

Боротьба за українську мову на юридичному факультету і в усьому Львівському університеті була важкою і безуспішною, оскільки професори українці становили в університеті незначну меншість, а їх пропозиції не знаходили потрібної підтримки. У Львові 1873 р. було утворено Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Воно тривалий час виконувало функції всеукраїнського центру, основним завданням якого, відповідно до потреб політичного етапу національного відродження, стало формування україномовної науки як ще одного аргументу на користь суверенних політичних прав українського народу. Вчені-юристи та випускники юридичного факультету в НТШ утворили правничу комісію при історико-філософській секції. Правнича комісія здійснювала дослідження державно-правового розвитку України в різні періоди її історії. Вона видавала «Часопись правничу і економічну» та «Правничу бібліотеку». Активно працювали в цій комісії дійсні члени НТШ       С. Дністрянський, П. Стебельський (професор кримінального права і процесу Львівського університету), К. Левицький (львівський адвокат і депутат австрійського парламенту, а згодом і прем’єр-міністр Західноукраїнської Народної Республіки), Є. Олесницький (стрийський адвокат і депутат Галицького крайового сейму) та ін. Так, К. Левицький переклав і вперше опублікував у Галичині текст «Руської Правди», С. Дністрянський видав «Сімейне право» (1900), «Австрійське право про зобов’язання» (1901–1903), «До питання про реформу приватного права в Австрії» (1912). На сторінках вказаного вище часопису систематично подавалася інформація про дослідження                М. Владимирського-Буданова, М. Максимейка, О. Малиновського, що стосувалися різних редакцій Литовського статуту, звичаєвого права та інших проблем . Проте активна діяльність діячів НТШ не змогла належно протистояти полонізації Львівського університету. З цим не могла погодитися національно свідома українська громадськість Східної Галичини, яка почала боротьбу за створення українського університету у Львові .

Боротьба за створення українського університету у Львові тривала десятиліттями. Як вище зазначалося, ще 1787 р. при Львівському університеті було засновано український інститут «Studium Ruthenum», де окремі предмети викладали українською (при цьому аналогічного польського інституту при університеті не було). Згодом польська шляхта стала поступово завойовувати прихильність австрійських урядовців, і все закінчилось тим, що 1867 р. у Львівському університеті було відкрито аж три кафедри, де викладали польською мовою. Уже 1879 р., коли поляки завоювали ще більше прихильності австрійського уряду, навіть мовою внутрішнього урядування університету стала польська, а не німецька.

На початку 1860-х років українська молодь активно виступала за українську мову та створення українських кафедр у Львівському університеті. Активісти збирали однодумців, було кілька народних віч, навіть писали звернення і виступали в Галицькому крайовому сеймі, проте реакції з боку Галицького намісництва не було. Питання про створення окремого Українського університету у Львові 1898 р.  знову підняв о. Данило Танячкевич. Цю ідею підтримали НТШ та Просвіта, проте відповіддю австрійського уряду було лише створення у Львівському університеті ще однієї кафедри української літератури. Відбулося ще кілька мітингів, були навіть сутички українських і польських студентів з пораненими, проте результату не було. Потім настав період масових протестів українських студентів, які залишали навчання у Львівському університеті. Цей період називали сецесією українських студентів Львівського університету 1901–1902 рр., однією з найбільших масових акцій у боротьбі за український університет у Львові. Це була реакція на рішення університетської влади виключити організаторів українських студентських віч і демонстрацій та на її заклик до погромів проти українського студенства. Сецесії підтримала українська громадськість і створила так званий «Сецесійний фонд» для продовження студій в австрійських університетах поза Галичиною: у Відні, Празі й Граці, а також у Кракові. У сецесіях брало участь 440 студентів Львівського університету. Вони тривали від 1 грудня 1901 р. до літнього семестру 1902 р. Практичних наслідків сецесія не дала. Українські вимоги рівноправності української мови в університетському урядуванні та створення кількох українських кафедр (початково українці домагалися також заснування окремого українського університету або поділу Львівського університету на два – українського і польського) австрійські урядові органи проігнорували. Позитивним наслідком сецесій була популяризація в австрійському парламенті ідеї заснування українського університету, а також поширення духовних горизонтів українського студентства внаслідок їх перебування в університетах інших країн Австро-Угорської імперії. Сецесію 1901–1902 років підтримав навіть греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Серед українських науковців 1904 р. виникла думка створити приватний університет, але тоді було створено тільки курси українознавства. Упродовж 1906 і 1907 рр. українські студенти активно організовували віча для відстоювання у стінах Львівського університету своїх прав. Вони переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими: кілька трагічних випадків сталися тому, що проводили їх польською мовою. Наступне протистояння у стінах Львівського університету відбулося 23 січня 1907 р. Українські студенти зібралися на віче, щоб обговорити питання про реалізацію права українських студентів на навчання українською мовою Університетський секретар професор Віняж, проходячи повз українців, своє невдоволення висловив словами «гайдамацька дич», «українська дич». Присутні не стерпіли образ, побили секретаря, розгромили актовий зал, звели барикаду, на університетському будинку вивісили синьо-жовтий прапор. Ректор викликав поліцію, і 153 студенти були заарештовані. Дорогою до поліційного відділення арештовані співали «Ще не вмерла Україна», «Не пора» .

Найдраматичніша подія у боротьбі за український університет у Львові відбулася у липні 1910 р. Студенти-поляки спорудили в університетському приміщенні барикади для того, щоб перешкодити студентам-українцям вийти й розпочати похід вулицями Львова, який ті запланували. Під час сутички пострілом в обличчя смертельно поранили студента-українця юридичного факультету Львівського університету Адама Коцка. Через декілька годин він помер. Похорон А. Коцка на Личаківському цвинтарі 4 липня 1910 р. перетворився на масову маніфестацію українців Східної Галичини. Відтоді А. Коцко став символом боротьби за український університет у Львові. Наслідком боротьби за український університет у Львові стало те, що новий намісник Галичини Міхал Бобжинський обіцяв українцям позитивне вирішення цього питання 1916 р. Проте початок Першої світової війни перешкодив реалізації планів. З початком війни діяльність Львівського університету з серпня 1914 р. до червня 1915 р. призупинялася. Лише в липні 1915 р., після відступу російських військ, Львівський університет знову відновив діяльність. Зокрема, на початку 1917/1918 н. р. у Львівському університеті працювало 156 викладачів (86 професорів, 57 приват-доцентів, суплент і 12 лекторів), а чисельність студентів юридичного факультету становила 673 особи.

Важливу роль в історії юридичного факультету Львівського університету в ХІХ – на початку ХХ ст. відіграли випускник, які, як, правило, ставали адвокатами, суддями, прокурорами, нотаріусами, громадськими і політичними діячами. Українські адвокати складали основу політичної еліти у Галичині. 1 серпня 1914 р. утворено Головну Українську Раду – міжпартійну організацію, метою якої була боротьба за державну самостійність України. Українські адвокати як випускники юридичного факультету Львівського університету були серед активних організаторів Головної Української Ради: К. Левицький (голова), С Баран, Л. Цегельський, К. Трильовський, М. Ганкевич, М. Лагодинський, В. Старосольський, В. Темницький та ін.

Велику роль відіграли українські адвокати, випускники юридичного факультету Львівського університету (К. Трильовський, В. Темницький, Т. Кормош, В. Старосольський, Л. Цегельський та ін.) у створенні 4 серпня 1914 р. Бойової управи – громадської організації, яка займалася створенням Українських Січових Стрільців – борців за українську державність.

Випускники юридичного факультету Львівського університету  були серед засновників першого професійного громадського об’єднання українських правників – «Товариство Українсько-Руських Правників» (1909-1939), до якого входили представники різноманітних юридичних професій – судді, адвокати, нотаріуси Галичини та Буковини. Організація створювалася з метою захисту професійних інтересів правників, розвитку юридичної науки, видання оригінальних і перекладних творів правової тематики тощо. Першим головою товариства був С Дністрянський (1909-1920). Надалі організацію очолювали Р. Чайковський (1920-1925), З. Лукавецький (1925-1930), М. Каратницький (1930-1939). Товариство видавало «Правничий вістник» (1910-1914).

Видатні українські випускники юридичного факультету Львівського університету були також серед засновників та активних діячів українських громадських інституцій у Галичині наприкінці XIX – на початку XX ст., зокрема: «Просвіта» (1868), «Народна торгівля» (1883), «Товариства взаємних обезпечень «Дністер» (1893), «Краєвий Союз Кредитовий» (1898), «Краєвий Союз Ревізійний» (1903), «Земельний банк гіпотечний» (1909) та ін. Вони брали активну участь у відкритті в містах і селах Галичини народних читалень «Просвіти», безкоштовно захищали права українців, зокрема селян. Так, наприклад О. Коссак безкоштовно захищав права священників Української Греко-Католицької Церкви, звинувачених у використанні української мови, відстоював право на використання української мови в судівництві, захищав права та інтереси українських освітніх, культурних і господарських установ, здійснював захист у суді прав коломийської «Рідної Школи», завдяки чому вдавалося уникати закриття польською адміністрацією українських шкіл. Адвокат О. Коссак захищав під час політичних процесів у судах активістів національно-патріотичних організацій («Пласту», УНДО, УВО та ОУН).

Інший відомий випускник юридичного факультету Львівського університету І. Макух в австрійський період активно захищав права українців в судах, а на політичних процесах був безоплатним захисником українських патріотів. Примітним було те, що в адвокатській канцелярії І. Макуха документація та листування з австрійськими державними, судовими й іншими органами велися виключно українською мовою. Брав активну участь в організації осередків товариства «Січ» і читалень товариства «Просвіта» на Товмаччині.

Випускники юридичного факультету Львівського університету були активними учасниками творення Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Української військової організації, Українського національно-демократичного об’єднання та інших політичних партій, Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії (Ю. Бачинський, С. Базилевич, В. Вергановський, Д. Вітовський, Є. Коновалець, Л. Ребет, Ю. Панейко та ін.).

Особливо важливу роль відіграли випускники юридичного факультету Львівського університету в творенні та розбудові Західно­Української Народної Республіки, яка була проголошена 1 листопада 1918 р. у Львові. Це була знакова подія у тисячолітній історії національного державотворення, яка свідчила про реалізацію українським народом західних земель України свого права на політичне самовизначення і відповідала тогочасним європейським й світовим стандартам та традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. В епіцентрі Листопадового чину перебувало головне місто Галичини – Львів і, зокрема, юридичний факультет Львівського університету. І не лише тому, що Львівський університет знаходився поблизу урядових установ ЗУНР, а й тому, що значна частина його викладачів, випускників, студентів стали активними учасниками Листопадового чину, керівниками органів державної влади ЗУНР, створених у процесі її розбудови. Саме зусиллями Євгена Петрушевича, Костя Левицького, Дмитра Вітовського та інших випускників юридичного факультету Львівського університету у 1918 р. було проголошено ЗУНР і Є. Петрушевич став її президентом, інший відомий випускник юридичного факультету Кость Левицький став главою уряду – Прем’єр-Міністром ЗУНР. Лише серед членів Української Національної Ради та Державного Секретаріату ЗУНР значна частина – це колишні випускники юридичного факультету Львівського університету, вже не говорячи про президента ЗУНР Євгена Петрушевича та першого прем’єр-міністра ЗУНР Костя Левицького. Серед інших славних випускників юридичного факультету Львівського університету, які брали активну участь у діяльності ЗУНР, варто згадати Степана Барана – міністра земельних справ в першому уряді ЗУНР, Лонгина Цегельського – міністра внутрішніх справ та міністра закордонних справ урядів ЗУНР, Степана Федака – міністра продовольства уряду ЗУНР, Івана Макуха – міністра відбудови та міністра внутрішніх справ ЗУНР, Сидора Голубовича – міністра судівництва та другого Прем’єр-Міністра ЗУНР, Володимира Бачинського – члена Української Національної Ради, Володимира Старосольського – члена Українського генерального військового комітету, який підготував Листопадове повстання 1918 р. та інших. Багато з них після поразки ЗУНР змушені були емігрувати за кордон, а ще більше – потрапило у жорна сталінських репресій. Разом з тим, великим позитивом було й те, що видатні випускники юридичного факультету Львівського університету, як і українці в цілому у той час, заявили про себе всьому світові як окрема європейська нація, яка має право на власну державу; значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу; українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, в тому числі і в сьогоднішніх умовах війни росії проти України.

Юридичний факультет Львівського університету в складі Польщі (1919–1939). Після розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. і проголошення у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки новий набір студентів у Львівський університет не проводився, а студенти-українці старших курсів мали продовжити навчання у м. Станіславі (сучасний – Івано-Франківськ). Хоча певна підготовка до відкриття українського університету тут була, але у зв’язку з польсько-українською війною цю справу реалізувати не вдалося. Унаслідок падіння Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у липні 1919 р. та захоплення за допомогою Антанти західноукраїнських земель Польщею на юридичному факультеті (як і на інших факультетах) Львівського університету було ліквідовано всі кафедри з українською мовою викладання, усіх професорів-українців звільнено з роботи. Міністерство освіти Польщі спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під свою опіку, і присвоїло йому ім’я польського короля Яна Казимира. Політика Польщі була спрямована на те, щоб позбавити українське населення можливості навчатися рідною мовою, вільно розвивати свою науку. Міністр освіти С. Грабський відверто заявив, що «метою польської політики в Західній Україні не може бути розвиток української національної культури, прищеплення любові до української книги і мови та розвиток української термінології цією мовою», бо, на його думку, це призведе «до національно-політичного сепаратизму». Польську владу особливо турбувало те, що українці «при досягненні відповідного ступеня культури і національної свідомості вимагатимуть возз’єднання з їх співвітчизниками за Збручем в Радянській Україні» . Наказом ректора Юраша від 14 серпня 1919 р., фактично заборонили українцям студіювати в Львівському університеті. Студентами могли бути зараховані лише особи, «які сповнили вимоги військової служби в польському війську», зокрема на деяких факультетах (у тім числі і на юридичному) вводили процентну норму так званий «numerus clausus» (обмежене число). Це стосувалося насамперед українців. Проте саме квота майже остаточно нівелювала можливість потрапити українцеві у Львівський університет, за якою зі 100 % студентів тільки 11 % місць могли бути надані іноземцям (і то за однієї важливої умови: потрібно було мати польське громадянство або служити у польській армії). В основному це були євреї і тільки в поодиноких випадках українці. Тому перед українським студентством на порядку денному виникло питання про встановлення українського вищого навчального закладу на зразок університету. Особливо актуальним це питання видалось після повернення додому вояків Української Галицької Армії – студентів, котрі прагнули завершити навчання в Львівському університеті. Доля багатьох українців після польсько-української війни позначалася  певними складнощами у здобутті освіти. Показовим був приклад великої життєвої мужності, свідомого патріотизму та наполегливості Степана Едмундовича Базилевича (11 жовтня 1898 – 14 грудня 1987) – відомого українського державного діяча, сотника Української Галицької Армії ЗУНР, випускника юридичного факультету, упродовж 1962–1967 рр. завідувача кафедри державного та адміністративного права Львівського університету імені Івана Франка. Так, 1915 р. С. Е. Базилевич вступив на юридичний факультет Львівського університету. Проте українсько-польська війна, розпочата у листопаді 1918 р., перервала навчання. З початком війни він вступив добровольцем до лав Української Галицької Армії, брав участь у військових діях у Галичині та Великій Україні, закінчив свою військову службу в офіцерському званні сотника. Як вище зазначено, встановлення Польщею політичного режиму в Галичині на початку 20-х рр. ХХ ст.  стало на перешкоді С. Е. Базилевичу та багатьом українцям щодо відновлення навчання у Львівському університеті. Саме з цих причин С. Базилевич 1920 р. виїхав до Праги, де упродовж трьох наступних років навчався на юридичному факультеті Празького (Карлового) університету. Після закінчення навчання С. Базилевич повернувся в Галичину, яка тоді стала частиною Польської держави. Для підтвердження отриманої вищої юридичної освіти (нострифікації диплома юриста) протягом п’яти років складав встановлені державні іспити і тільки у листопаді 1928 р. отримав диплом магістра права Львівського університету. До початку Другої світової війни працював у нотаріальних конторах м. Чесанова (тоді Люблінське воєводство), Радехова, Добромиля (Львівщина). Після приходу радянських військ на Західну Україну був заарештований органами НКВС і перебував під слідством у Львівській тюрмі на Лонського до початку червня 1941 р. Під час німецької окупації перебував у Львові, працюючи різноробочим. У вересні 1945 р. за підтримки тодішнього декана юридичного факультету Львівського університету проф. П. Домбковського С. Базилевича зарахували на посаду старшого викладача кафедри державного та адміністративного права юридичного факультету Львівського університету. У 1953 р. захистив дисертацію на тему: «Основи державного ладу народно-демократичної Польщі», представлену на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. У 1954 р. його обрали доцентом цієї ж кафедри. На цій посаді він перебував незмінно аж до виходу на пенсію у червні 1975 р. У 1962–1967 рр. – завідувач кафедри державного та адміністративного права юридичного факультету Львівського університету імені Івана Франка, активно займався навчально-методичною та науковою роботою, користувався великим авторитетом серед студентів та викладачів . З цього прикладу випливає, що за таких умов тільки сильна духом, багата духовністю та глибокою вірою в перемогу добра над злом Людина змогла пройти всі життєві випробування і стати прикладом свідомого патріотизму, мужності, життєвої наполегливості.

Умови, які створила польська влада на початку 20-х рр. ХХ ст., змусили організовувати молодіжні організації та наукові товариства, зокрема Наукове товариство Шевченка та інші, у справі забезпечення вищою освітою української молоді. За цих умов 1920 р. почали діяти таємні університетські курси з філософським, юридичним і медичним відділами, які стали основою створення Таємного Українського університету, заснованого на з’їзді українського студентства в липні 1921 р. Це був український нелегальний вищий навчальний заклад у Львові, створений на зразок західноєвропейських університетів. Таємний Український університет був заснований за ініціативи Наукового товариства імені Шевченка, Товариства українських наукових викладів імені Петра Могили та Ставропігійського інституту у Львові як реакція на рішення польської влади про обов’язок студентів Львівського університету та Політехніки служити в польській армії. Структура Таємного Українського університету організована завдяки зусиллям студентів та викладачів, котрі наважилися нести українську освітню ідею, попри постійні заборони, переслідування та ув’язнення з боку польської влади. Цей університет діяв на громадських засадах, утримувався коштом плати за навчання і добровільних пожертвувань. Заняття проводили нелегально. Рівень викладання був досить високим: закордонні навчальні заклади (Німеччини, Чехословаччини, Австрії) визнавали здобуті в ньому знання. Сприяли світовому визнанню і звернення, надіслані українською академічною громадою в Празі (1 травня 1922 p.), особливо ж сенатом (вищий керівний орган) університету (15 листопада 1922) – до Союзу народів, а також сенатом – до Найвищої ради світової конференції в Парижі. Таємний Український університет проіснував до 1925 р.

Польська влада шукала способів, щоб приспати увагу світової громадськості та водночас припинити діяльність таємного Українського університету. З цією метою польський сейм 26 вересня 1922 р. ухвалив закон про так звану воєводську автономію, згідно з яким уряд зобов’язувався заснувати державний український університет. Намір цього закону планували реалізувати не пізніше двох років після опублікування, але насправді його ніколи не було втілено в життя. Унаслідок посилення репресивних заходів влади проти таємного Українського університету він наприкінці 1925 р. припинив своє існування. За час дії університету його очолювали послідовно три ректори – літературознавець (згодом академік АН УРСР) В. Щурат, відомий лікар (з 1939 р. професор Львівського медичного інституту) М. Панчишин й адвокат (у радянський період доцент юридичного факультету Львівського університету) Є. Давидяк . Напередодні закриття таємного університету в ньому навчалося близько 500 студентів: на юридичному факультеті – 300, філософському і медичному – по 100.

У складі Польщі юридичний факультет Львівського університету називався «виділ права та політичних наук», згодом – «права» і був найбільшим в Університеті Яна Казимира. До речі, тоді вперше дозволено вступати на юридичний факультет жінкам, але «тільки для проби і в обмеженій кількості» . У Львівському університеті тоді існували ті самі чотири, що й раніше, факультети, 55 кафедр (серед іншого 17 на правничому факультеті), 19 відділень тощо. Кількість кафедр і далі відповідала чисельності ординарних і екстраординарних професорів. Всього на юридичному факультеті в той час навчалося 2 316 студентів, серед них 1 976 чоловіків і 340 жінок . На факультеті працювали професори, відомі ще з часів Австро-Угорщини. Чимало викладачів обіймало високі державні посади. Вони були депутатами Сейму, Сенату та членами уряду Другої Речі Посполитої. Часто вони брали участь у розробці проєктів законів, кодексів та інших законодавчих актів. Навчання на юридичному факультеті (факультеті права) протягом 1919/20 н. р. відбувалося на таких відділеннях: «загальні науки», «історія права», «судове право», «політичне право та суспільні науки», а в 1930-х роках – на загальних і спеціальних студіях, до яких належали організовані 1930 р. трирічні економічно-адміністративні студії, трирічні дипломатичні студії та дворічні студії із судового (процесуального) права. Економічно-адміністративні студії 1936 р. розділено на адміністративні та економічно-фінансові. Творцем наукової школи польського права був О. Бальцер, який протягом 48-річної праці у Львівському університеті підготував три покоління відомих істориків права, серед яких – П. Домбковський, Л. Ерліх, З. Паздро. Зокрема, О. Бальцер досліджував історію політичного ладу Польщі, походження держави взагалі й у слов’янських народів зокрема. П. Домбковський продовжив наукові дослідження в галузі історії держави і права Польщі й зарубіжних країн, у тім числі німецького та французького права, а його учень, К. Кораній, досліджував історію держави та права Польщі, Росії, України, народів Прибалтики, Західної Європи та Північної Америки .

У галузі цивільного права та процесу на юридичному факультеті Львівського університету працювали, зокрема, М. Аллерганд, Р. Льоншан де Бер’є, К. Стефко, К. Пшибиловський, Е. Тілль. Здебільшого вони були членами урядових комісій з підготовки проєктів кодексів цивільного права та процесу, головними референтами цих проєктів у сеймових комісіях. Наприклад, М. Аллерганд – автор коментарів до кодексів цивільного процесу (1932; 1933) і торговельного права (1934); Р. Льоншан де Бер’є опублікував низку наукових праць у галузі зобов’язального права та був головним референтом урядової кодифікаційної комісії зі складання кодексу зобов’язального права; К. Пшибиловський – член кодифікаційної комісії зі складання проєкту кодексу цивільного права; членом урядової кодифікаційної комісії, одним з авторів польського кримінального кодексу 1932 р., головним референтом зі складання його проєкту був Ю. Макаревич, представник соціологічної школи кримінального права .

Міжнародне публічне право викладали Л. Ерліх, а також його вихованці С. Губерт, К. Ґжибовський і З. Вахльовський. Зі К. Стефком його учні, М. Валіґурський і М. Ціммерман, працювали в галузі теорії права та процесуального права, М. Хлямтач і В. Осуховський – римського права, З. Паздро та Т. Біґо – адміністративного права, М. Ґонзатко – комерційного та вексельного права, Ю. Новотний – філософії права, Л. Дворжак і З. Паперковський – кримінального права, В. Абрагам і Л. Гальбан – церковного права. Питання економіки досліджували С. Ґрабський, С. Ґломбінський і З. Шталь та ін.

Як і раніше, у Львівському університеті навчалися в основному вихідці з заможних верств. Діти купців, поміщиків, підприємців, державних службовців, лікарів, адвокатів, учителів середніх шкіл становили близько 80 % від загальної кількості студентів університету. Політика національного поневолення, яку проводили на західноукраїнських землях панівні кола Польщі, позначалася і на національному складі студентів. Зокрема, 1925–1926 н. р. в університеті налічувалося 50 % поляків, 35 % євреїв, 14 % українців, 1 % інших національностей. Надалі кількість студентів польської національності зростала. З 48,2 тис. студентів усіх польських вузів 1938-1939 н. р. українці становили всього 3,1 %. Незважаючи на декларовану конституцією польської держави    1935 р. загальнодоступність освіти для всього населення, навчання в університеті, як і в гімназіях, було платним.

Першим ученим ступенем після закінчення Львівського університету був ступінь магістра. На юридичному факультеті його одержував кожний, хто закінчив чотири курси і склав усі іспити. Щоб здобути ступінь доктора, потрібно було не раніше ніж через два роки після одержання ступеня магістра подати дисертацію і скласти спеціальні профільні іспити. Одержання наукового ступеня доктора ще не давало права викладати в університеті. Для цього потрібно було стати доцентом, пройти так звану габілітацію: після апробації опублікованої наукової праці (не могла бути габілітаційною докторська дисертація) здати колоквіум зі спеціальності і провести пробну лекцію перед спеціальною комісією і радою факультету. На 17-ти кафедрах юридичного факультету Львівського університету залишилися відомі професори з часів Австро-Угорщини, а також сформувалися нові вчені. Cеред них професор цивільного права Р. Лоншан де Бер’є – останній ректор польського університету, протягом 1939–1941 pp. працював у радянському Львівському університеті, а в липні 1941 р. разом із великою групою львівських учених був розстріляний нацистами.

Юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка у складі УРСР (1939–1991). У 1939 р. західноукраїнські землі було приєднано до складу Української РСР. Відбулися значні зміни в історії Львівського університету і його юридичного факультету. Перший навчальний рік на юридичному факультеті Львівського державного університету радянської доби розпочався 15 січня 1940 р. Було підготовлено нові навчальні плани, змінено підходи до навчально-виховних та наукових процесів новим змістом. Новий навчальний план, опанування якого було розраховане на чотири роки, передбачив не лише галузеві юридичні дисципліни, а й мовну підготовку і низку соціально-політичних та історичних дисциплін. У перші роки діяльності Львівського університету радянського періоду намітилися суттєві зміни у соціальному та національному складі юридичного факультету. Зокрема, якщо протягом 1937/38 н. р. на факультеті навчалося 2 443 студенти, серед яких поляки становили 72,11 %, а українці – лише 15,84 %, то протягом 1940/41 н. р. молодь української національності становила вже 35,6 % . Зазначаючи про національний та соціальний склад студентів університету та його юридичного факультету перших років після приєднання Західної України у склад Української Радянської держави, варто враховувати, що робітничої і селянської молоді із середньою освітою на західноукраїнських землях у той час було дуже мало, а тому й небагато її прийшло до університету. Цим самим пояснюють і невеликий прошарок студентів української національності. Українська молодь на західноукраїнських землях не мала вільного доступу до середніх шкіл Речі Посполитої і не була підготовлена до навчання в університеті. На юридичному факультеті також викладали професори, які працювали тут у дорадянський період. Серед них професор П. Б. Домбковський, який став першим деканом юридичного факультету в 1939 р., а потім був ним упродовж 1944-1945 рр. радянського Львівського університету і до кінця своїх днів (1950) очолював кафедру історії держави і права. Цивільне право викладали професори Маврикій Алерганд і Роман Лоншан де Бер’є, а кримінальне – Юліуш Макаревич. У підготовці молодих кадрів юристів у цей період брали участь такі відомі прогресивні польські вчені-юристи, як К. Кораній (пізніше професор Варшавського університету, член Польської Академії наук), К. Пшебиловський (у майбутньому професор Краківського університету), С. Розмарін (пізніше член-кореспондент Польської Академії наук, професор Варшавського університету), С. Ерліх (пізніше професор Варшавського університету) та ін. Поповнилися відразу ж викладацькі кадри факультету і представниками місцевої української інтелігенції, які не могли працювати в університеті за Речі Посполитої. Серед них були останній ректор таємного Українського університету у Львові Є. В. Давидяк, а також  М. К. Топольницький, О. П. Луців, В. І. Калинович та ін. У радянський період на юридичному факультеті розвивалася наука адміністративного права. Кафедра адміністративного права, яка згодом була реорганізована, почала діяти з 1940 р. Предмети адміністративно-фінансового циклу почали викладати відповідно до нових умов у межах кафедри радянського державного права і теорії держави та права.

У січні 1940 р. на юридичному факультеті було створено кафедру міжнародного права, яку очолив доцент О. М. Марітчак. З липня 1940 р. до червня 1941 р. кафедру міжнародного права очолював професор В. К. Дябло.

Початок німецько-радянської війни перервав діяльність Львівського університету та його юридичного факультету. Вже 30 червня 1941 р. гітлерівські війська вступили у Львів. З неприхильністю і навіть жорстокістю ставилися вони до Львівського університету і його вчених. У перші ж дні окупації почалися їхні арешти і розстріли. Нацистські війська розстріляли 11 професорів і 9 доцентів Львівського університету, серед яких були відомі вчені юридичного факультету – професори Роман Лоншан де Бер’є та Маврикій Алерганд. Львівському університету було завдано значної матеріальної шкоди. Нацистський режим використовував приміщення юридичного факультету під казарму. Кабінети, навчальне обладнання, кафедральні бібліотеки були повністю зруйновані, знищені або використані для опалення кімнат.

У липні 1944 р. Львів був звільнений радянськими військами від німецької окупації, і Львівський університет, а в його складі і юридичний факультет відновили свою діяльність. Уже 15 жовтня 1944 р. після більш як трирічної перерви на факультеті знову розпочалися заняття. Тимчасовим виконувачем (упродовж 2-х місяців) обов’язків ректора Львівського університету в серпні 1944 р. призначили професора М. Паше-Озерського. З жовтня цього ж року його було призначено завідувачем кафедри кримінального права і процесу та її професором, а після його арешту (квітень 1945) – завідувачем кафедр став професор Ю. Макаревич. У 1944 р. на юридичному факультеті було створено кафедру теорії та історії держави і права. Під такою назвою ця кафедра функціонувала до весни 2008 р. У різні роки її очолювали: професор П. Домбковський (1944–1946), професор П. Недбайло (1946–1954), доцент В. Калинович (1954–1960), професор В. Сокуренко (1960–1990), професор Б. Тищик (1990–2017). На кафедрі теорії та історії держави і права Львівського університету тоді працювали, окрім доц. П. Недбайла, доценти В. Калинович (з 1945 р.), В. Кульчицький (з 1951 р.), В. Сокуренко (з 1953 р.). Кафедру адміністративного права було перейменовано кафедрою радянського державного права (1944–1959), державного і адміністративного права (1959–1998), конституційного, адміністративного і фінансового права (1998–2008), аж до створення 2008 р. окремої кафедри адміністративного та фінансового права.

Відновлено роботу кафедри міжнародного права, яку очолював С. Огранович,  1945 р. З березня 1952 р. до початку 1953 р. (закриття кафедри) В. Преображенська була в. о. завідувача кафедри міжнародного права. Після закриття вона працювала доцентом кафедри державного та адміністративного права і викладала міжнародне право аж до відновлення кафедри 1991 р. Діяльність кафедри міжнародного права на юридичному факультеті Львівського університету було відновлено 1 вересня 1991 р. Зазначимо, що 15 липня 1992 р. у зв’язку зі створенням факультету міжнародних відносин у Львівському університеті міжнародне право як окрему навчальну дисципліну передано на кафедру міжнародного права факультету міжнародних відносин університету.

У цей час активно розвивалася кафедра кримінального права і процесу. Її завідувачами в післявоєнний період були професори Ю. Макаревич, П. Михайленко (1949–1956), доценти І. Тирічев (1962–1972), В. Лісіцин (1972–1976), професор В. Нор (1976–1999). На кафедрі вже в радянський період працювали такі відомі вчені – представники криміналістичної науки, кримінального права і процесу, як: професор С. Гофман (1892–1967), доц. М. Наклович (1919–2005), який протягом 1945–1986 рр. читав курс лекцій з кримінального права; доцент В. Лісіцин (1924–1997) протягом 1954–1976 рр. читав курс криміналістики; доцент А. Жалінський упродовж 1961–1975 рр. читав лекційний курс кримінального процесу.

Юридичний факультет Львівського університету перетворився на великий навчально-науковий центр у Західному регіоні України. З 1940 р. до 1990 рр. на ньому підготовлено 8 155 спеціалістів – юристів вищої кваліфікації, в тім числі шляхом денного навчання – 3 356, вечірнього – 744, заочного – 4 056 осіб. Випускників факультету охоче запрошували на роботу в правоохоронні органи, Ради народних депутатів та правові служби народного господарства. Багато з них очолювало районні, обласні й республіканські правоохоронні органи, колегії адвокатів, займало керівні посади в Радах народних депутатів та їхніх виконавчих комітетах. Близько 100 випускників юридичного факультету стали докторами юридичних наук і понад 150 – кандидатами наук .

Розвиток юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в умовах державної незалежності України. На початку 1991 р. на трьох відділеннях факультету – денному, вечірньому і заочному – навчалося майже 1 450 студентів. Навчальний процес забезпечували шість кафедр: теорії та історії держави і права (завідувач доц. Б. Й. Тищик); державного і адміністративного права (завідувач доц. В. М. Кампо); цивільного права і процесу (завідувач проф. В. В. Луць); трудового, сільськогосподарського і екологічного права (завідувач доц. П. Д. Пилипенко); кримінального права і процесу (завідувач проф. В. Т. Hop); радянського права і охорони праці (завідувач проф. Є. Г. Пушкар); міжнародного права (завідувач доц. В. М. Репецький). Наукова робота на юридичному факультеті Львівського державного університету відбувалася за республіканськими програмами. У цій галузі було досягнуто певних наукових здобутків. Тільки за останні двадцять років співробітники факультету опублікували понад 50 монографічних праць та сотню наукових статей. Наукову роботу на факультеті проводили, фактично, в усіх галузях юридичної науки.

Проголошення державної незалежності України 1991 р. поставило нові завдання перед юридичним факультетом Львівського державного університету як у сфері науки, так і освіти. В руслі демократичних процесів, які почали відбуватись в Україні після 1991 р., у професорсько-викладацького колективу юридичного факультету сформувалося глибоке розуміння необхідності якісних змін у навчально-виховній роботі в напрямі посилення самостійної роботи студентів, індивідуального підходу і сприяння розвитку творчих здібностей кожного з них, забезпечення тісного зв’язку навчального процесу з правозастосовною практикою. З цією метою на факультеті підготували і реалізували новий навчальний план, за яким навчальний процес все більше спирався на самостійну дослідницьку діяльність студента. Удосконалювалися форми контролю знань студентів і суттєво підвищилися вимоги до них. Розпочалася цільова підготовка юридичних кадрів на основі прямих договірних зв’язків ВНЗ з правоохоронними та господарськими органами. Створювалися філіали кафедр на базі органів самоврядування, суду і прокуратури з метою тісного забезпечення зв’язку навчального процесу з практичною діяльністю юриста.

Розробляли заходи щодо підвищення теоретичного та практичного рівня наукових досліджень, які виконували на факультеті. Цьому, зокрема, сприяла актуалізація тематики наукових досліджень, концентрація зусиль вчених на проблемах українського державотворення. Особливо важливого значення факультет надавав упровадженню результатів наукових досліджень у державно-правову практику.

У процесі становлення та розвитку юридичного факультету Львівського університету важливу роль відігравав і відіграє декан – керівник факультету, який безпосередньо керує навчальною, виховною і науковою роботою на факультеті, займається поточними питаннями у навчанні студентів: від формування академічних груп до організації випускних заходів та ін. Деканами юридичного факультету Львівського університету в різні роки його функціонування були Б. Борзаґа (1784/85 н. р., 1788/89 н. р., 1793–1795), Я. Амброз фон Рехтенберґ (1785/86 н. р., 1790–1793 рр., 1796/97 н. р., 1800–1802 рр., 1804/05 н. р.), А. Пфлєгер (1786/87 н. р., 1789/90 н. р.), Д. Кьофіль (1787/88 н. р., 1795/1796 н.р.), Ф. Маркс де Пауля (1797/1798 н. р., 1802/1803 н. р.), Й. Беєр (1798/1799 н. р.), І. Церголь (1799/1800 н. р.), К. Аппельтауер (1803/04 н. р.), М. А. Фюґер фон Рехтборн (1817/18 н.р., 1823–1827), Ю. Й. Гюттер рицар фон Гюттерсталь (1818/19 н. р.), Я. Добжанський (1819/20 н. р.), Ф. Франк (1821–1823 рр., 1830–1833), К. Віслобоцький (1827–1830), Ґ. Гольцґетан (1833–1836), Й. Райнер (1836–1839), І. Шимонович (1839–1842), А. Гаймбергер (1842–1845), Е. Арбтер (1845–1848), Ф. Туна (1848/1849 н. р., зима), Ф. Коттер (1848/49 н. р., літо, 1854/55 н. р., 1864/65 н. р., 1870/71 н. р.), Е. Гербст (1849/50 н. р., 1851/52 н. р.), Я. Паздера (1850/51 н. р., 1855/56 н. р., 1858/59 н. р., 1865/66 н. р.), А. Фанґор (1852/53 н. р., 1857/58 н. р., 1866/67 н. р., 1873–1875 рр., 1881/82 н. р., 1884/85 н. р., зима), Й. Шольц (1853/54 н. р.), А. Горак (1856/57 н. р.), Ф. Рульф (1859/60 н. р., 1867/68 н. р.), Й. Зелонацький (1860/61 н. р.), Е. Мор (1861/62 н. р.), Ф. Бішоф (1862/63 н. р.), Й. Коппель (1863/64 н. р.), Й. Байєр (1868/69 н. р.), Г. Бруннер (1869/70 н. р.), Е. Буль (1871–73 н. р.), М. Кабат (1875/76 н. р.), Л. Білінський (1876/77 н. р., 1882/83 н. р., 1886/87 н. р.), Ф. Жрудловський (1877/78 н. р.), Л. П’єнтак (1878/79 н. р., 1883/84 н. р., 1890/91 н. р.), Е. Ріттнер (1879/80 н. р., 1885/86 н. р., зима), Т. Пілят (1880/81 н. р., 1884/85 н. р., літо, 1889/90 н. р., 1900/01 н. р.), О. Огоновський (1885/86 н. р., літо), Ю. Кашніца (1887/88 н. р., зима), А. Балашич (1887/88 н. р., літо, 1901/02 н. р., 1913/14 н. р.), А. Янович (1888/89 н. р., 1891/92 н. р.), О. Бальцер (1892/93 н. р., 1912/13 н. р.), В. Абрагам (1893/94 н. р., 1914–16 н. р.), Ф.-Щ. Ґризецький (1894/95 н. р.), С. Стажинський (1895/96 н. р., 1918/19 н. р.), Ґ. Рошковський (1896/97 н. р.), В. Охенковський (1897/98 н. р.), П. Стебельський (1898/99 н. р.), С. Ґлонбінський (1899/1900 н. р.), М. Хлямтач (1905/06 н. р.), Е. Тіль (1906/07 н. р.), А. Гальбан (1907/08 н. р.), І. Кошембар-Лисковський (1908/09 н. р.), Ю. Макаревич (1909/10 н. р., 1919/20 н.р.), С. Ґрабський (1910/11 н. р.), А. Долінський (1911/12 н. р., 1922/23 н. р., зима), Й. Бузек (1916/17 н. р.), К. Стефко (1917–1919 рр., 1926–1929), П. Б. Домбковський (1920/21 н. р., 1925/26 н. р., 1944–1946), З. Паздро (1922/23 н. р., літо, 1924/25 н. р., 1932–1934), Р. Льоншан де Бер’є (1923/24 н. р., 1929–1932), Л. Ерліх (1934–1937), К. Пшибиловський (1937–1939), П. Недбайло (1939–1941, 1952–1954), І. Маяк (1946–1948?), Ф. Полторацький (1948–1949?), М. Михайленко (1949–1952, 1954–1956), В. Калинович (1958–1962), І. Пахомов, В. Сокуренко (1962–1968, 1972–1979), І. Луць (1968–1970), К. Федонюк (1971–1972), В. Нор (1980–1986, 1988–1991, 1994–2002), М. Костицький (1991–1994), А. Бойко ( 2003–2015), В. Бурдін (з 2015).

Немало вчених-юристів були ректорами Львівського університету, зокрема: Е. Гербст (1853/1854), Л. Білінський (1878/1879), Е. Ріттнер (1883/1884), Л. П’єнтак (1889/1890), О. Бальцер (1895/1896), В. Абрагам (1899/1900),             С. Ґлонбінський (1909/1910), С. Стажинський (1913/1914, 1914/1915), А. Гальбан (1919/1920), Ю. Макаревич (1923/1924), Л. Пінінський (1928/1929), К. Стефко (1933/1934 рр. в. о. ректора), Р. Льоншан де Бер’є (1939), М. Паше-Озерський (1944).

У перші роки державної незалежності України деканом юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка був відомий український вчений-процесуаліст, фахівець з кримінального процесу; професор кафедри кримінального процесу і криміналістики юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, академік Національної академії правових наук України (з 2009), доктор юридичних наук (1989), професор (1990), заслужений професор Львівського університету (2003), почесний доктор Національного університету «Острозька академія» (2011), Заслужений юрист України (1998). Член Науково-консультативної ради Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (від     30 вересня 2011) Василь Тимофійович Нор. Професор Нор В. Т. 47 років очолював кафедру кримінального права і процесу (1976–1999), а протягом 1999-2023 рр. – кафедру кримінального процесу і криміналістики. Вісімнадцять років упродовж 1980–1986 рр., 1988–1991 рр., 1994–2002 рр. професор В.Т. Нор очолював юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка – одну з провідних правничих шкіл України. За його мудрого керівництва факультет Львівська (Франкова) правнича школа досягла вагомих здобутків у підготовці високої кваліфікації фахівців-юристів, чимало з яких стали відомими державними діячами: парламентарями, суддями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, працюють на відповідальних посадах в Генеральній прокуратурі України, СБУ, МВС України. Не менш плідними є її досягнення і в юридичній науці та підготовці наукових кадрів. Завдяки такій діяльності, юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка здобув високий авторитет і визнання як в Україні, так і за її межами. За видатні заслуги в підготовці юридичних кадрів йому присуджено премію імені Ярослава Мудрого (2002)  . Організаторські здібності професора В. Т. Нора, його вимогливість до себе і членів колективу кафедри, поєднана з толерантністю та доброзичливістю, стали запорукою створення знаної в Україні кримінально-процесуальної школи, авторитет якої у кримінально-процесуальній науці є загальновизнаним.

Загальновідомим є внесок В. Т. Нора у розвиток української правничої науки та освіти. Працюючи безперервно на юридичному факультеті Львівського університету В. Т. Нор є автором і співавтором понад 200 наукових та науково-методичних праць, у тім числі 11 монографій, 25 підручників та навчальних посібників, понад 120 наукових статей. Його праці присвячені дослідженню найбільш актуальних проблем правового регулювання, що виникали на певних етапах розвитку вітчизняної держави і права. Станом на 2021 рік підготував 31 кандидата юридичних наук, а також 4-х докторів юридичних наук. Очолюючи юридичний факультет Львівського університету професор        В. Т. Нор брав активну участь у конституційному процесі України, організував наукові конференції (тільки у Львівському університеті проведено      3 всеукраїнські наукові конференції), присвячені розвитку конституційного процесу та обговоренню проєктів Конституції України. Він також активну участь і у підготовці Концепції судово-правової реформи в Україні (1992), її нової редакції (1997) у складі сформованої розпорядженням Президента України робочої групи (Розпорядження Президента України № 417/95), а також реалізації її основних положень як член координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (Указ Президента України № 1128/97); у  складі робочої групи, сформованої для підготовки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (розпорядження КМ України від 21.03.1996),    В. Т. Нор працює над основним законодавчим актом, що регулюватиме кримінальне судочинство в Україні на якісно нових засадах. Після неодноразових доопрацювань цей акт внесений до Верховної Ради України для прийняття. Водночас він активно співпрацював з «правовими» Комітетами Верховної Ради України як науковий консультант. Як яскравий представник Львівської правничої школи професор В. Т. Нор неодноразово брав участь у підготовці низки законопроєктів у складі робочих груп, сформованих Президентом України, Кабінетом Міністрів України. Це насамперед Концепції судово-правової реформи (1992, 1996, 2010), проєкту нового Кримінально-процесуального кодексу України, нової редакції Закону України «Про судоустрій» (2002), новоприйнятого Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2010) та ін. На звернення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Генеральної прокуратури України він систематично дає свої висновки, зауваження і пропозиції щодо проєктів їхніх рішень, постанов, методичних матеріалів.

Поряд з науково-педагогічною діяльністю, В. Т. Нор упродовж багатьох років брав участь у державницько-громадській діяльності. Тривалий час він був головою, а згодом – членом кваліфікаційної комісії суддів Львівської області, членом Вищої ради юстиції України (1998–2004), членом Ради спілки юристів України, членом Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Науково-методичної ради при Генеральній прокуратурі України, членом експертних рад з правознавства Вищої атестаційної комісії України та Державної акредитаційної комісії України, членом Ради юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ України. Він є відповідальним редактором наукового видання «Вісник Львівського Університету. Серія юридична», членом наукової ради журналу «Право України», членом редакційних колегій таких провідних українських юридичних журналів, як «Вісник прокуратури», «Адвокат», «Вісник кримінального судочинства», низки інших фахових видань .

Багаторічна сумлінна праця, в тому числі і на посаді декана В. Т. Нора, його вагомий внесок у розвиток української юридичної науки й освіти, підготовка висококваліфікованих кадрів-юристів, формування ефективної судової влади та правової державності загалом відзначена державними, відомчими та громадськими нагородами і почесними відзнаками. Йому присвоєно почесне звання «Заслужений юрист України» (1998), він нагороджений орденом «за заслуги» ІІІ ступеня (2003), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2000), Грамотою Верховної Ради України (2009); відзначений відомчими почесними відзнаками: Верховного Суду України «За вірність закону» (2006), Міжнародного фонду юристів України (2000), Вищої ради юстиції України (2002), грамотами Міністерства освіти і науки України та його почесною відзнакою «Відмінник освіти України» (2003). За вагомий внесок у підготовці висококваліфікованих кадрів для прокуратури Генеральною прокуратурою України йому присвоєно класний чин – старший радник юстиції та звання «Почесний працівник прокуратури України» (2001). Неодноразово відзначений грамотами і подяками Голови Львівської обласної державної адміністрації, Львівської обласної ради та мерії Львова. Василь Тимофійович Нор є Заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка.

Визнанням особистих наукових та освітянських заслуг В. Т. Нора став факт обрання його членом Національної академії правових наук України: спочатку членом-кореспондентом (грудень 2000), а у вересні 2009 р. – дійсним її членом (академіком) по відділенню кримінально-правових наук. З утворенням Указом Президента України її Західного регіонального наукового центру постановою президії НАПрН України № 70\4-2 від 26 березня 2010 р. його призначено головою зазначеного центру.

Сьогодні професор Василь Тимофійович Нор продовжує активно працювати на благо юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, підтримуючи і розвиваючи його славні традиції словом і ділом. Він надалі працює на кафедрі кримінального процесу і криміналістики, читає лекції з курсу «Кримінально-процесуальне право України», спеціальних курсів «Теорія і практика доказів і доказування у кримінальному провадженні», «Актуальні проблеми кримінального провадження», «Альтернативні способи вирішення деліктів у кримінальному провадженні» (для студентів – магістрів), бере активну участь у роботі Вченої ради юридичного факультету та Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка, майже в усіх заходах, які в них відбуваються.

Упродовж 2003–2015 рр. деканом юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка був доктор юридичних наук, професор А. М. Бойко, за якого юридичний факультет продовжував динамічно розвиватися. Організаторські здібності декана А. М. Бойка, його вимогливість до себе і членів колективу факультету, поєднана з толерантністю та доброзичливістю, стали запорукою подальшого утвердження Львівської правничої школи як провідного вищого навчального закладу України, який міцно утримує лідерські позиції у галузі юридичної освіти. Очолюючи юридичний факультет Львівського університету, професор А. М. Бойко зробив значний внесок в організацію його діяльності, у створення належних умов для проведення навчального процесу. За його керівництва активно відбувалися процеси реформування юридичної освіти і науки в Україні та їхнє приведення до міжнародних, зокрема європейських стандартів. У цей період на юридичному факультеті було впроваджено кредитно-модульну систему, яка успішно функціонує до сьогодні; дано поштовх до розвитку різних форм студентської самоорганізації (ELSA, ОСП, СНТ, Ліга студентів Асоціації правників України); проводиться активна діяльність із підвищення ефективності наукових досліджень та упровадження їхніх результатів у практичну діяльність; зміцнюється співпраця з науковими інституціями інших країн, зокрема Польщі, Німеччини, Австрії, США та інших країн. За активної участі декана А. М. Бойка на юридичному факультеті було створено школи німецького, австрійського, польського та американського права, які успішно функціонують. Значну увагу було приділено підготовці наукових кадрів. Зокрема, зросла питома вага докторів і кандидатів юридичних наук. Істотно зміцнилася матеріально-технічна база факультету.

Деканом юридичного факультету 2015 р. було обрано відомого вченого-правознавця у галузі кримінального права доктора юридичних наук, професора В. М. Бурдіна. За час його керівництва юридичний факультет продовжив активно розвиватися і на високому рівні утримує лідерські позиції у підготовці юристів високої кваліфікації. Напрями роботи на факультеті декана В. М. Бурдіна є збалансованими, узгодженими, спрямованими на розвиток освітньої, наукової, міжнародної діяльності на юридичному факультеті. Особливою є роль                декана В. М. Бурдіна в організації ефективного функціонування системи внутрішнього забезпечення якості освітньої діяльності та вищої освіти на рівні факультету, забезпеченні дотримання та виконання працівниками факультету вимог чинного законодавства, нормативних документів Міністерства освіти і науки України, статуту університету, Правил внутрішнього розпорядку Львівського національного університету імені Івана Франка, нормативних документів університету, наказів та розпоряджень ректора і проректорів. Професор В. М. Бурдін розробив ефективну стратегію діяльності та програму розвитку юридичного факультету й забезпечує їхнє виконання. Завдяки активній роботі декана В. М. Бурдіна і його заступників на юридичному факультеті успішно проведено акредитацію освітніх програм відповідно до освітніх стандартів. Завдяки професору В. М. Бурдіну на юридичному факультеті виділено приміщення й організовано студентський простір, орієнтований на поліпшення навчального процесу та взаємовідносин між студентами і викладачами для цікавого й продуктивного проведення вільного часу між заняттями з одногрупниками та знайомство зі студентами різних курсів. Студентський простір має на меті сприяти студентському розвитку в різних сферах, пошуку однодумців і відкриттю можливостей для саморозвитку та проведення часу серед нових друзів. Деканом В. М. Бурдіним ініційована та організована Школа юного правника, що дає позитивні результати кожного року під час вступної компанії. Серед вагомих досягнень професора В. М. Бурдіна можна назвати його ініціативу і активну підтримку створення Музею історії юридичного факультету, вшанування його видатних випускників, які є яскравим прикладом служінню своєму народу, своїй державі, своїй професії через належне виконання своїх професійних обов’язків. Завдяки реалізації задуму В. М. Бурдіна щодо відкриття Музею історії юридичного факультету на прикладі досягнень наших випускників сьогодні можна виховати справжніх патріотів України, громадян, які своєю наполегливою працею і значними досягненнями принесуть велику користь своїй державі і прославлять Франковий університет.

Декан В. М. Бурдін є успішним керівником юридичного факультету, володіє великим потенціалом організатора юридичної освіти і науки на факультеті, користується повагою серед колег інших факультетів, має заслужений авторитет серед викладачів юридичного факультету завдяки відкритості, доброзичливості, справедливості у відносинах до кафедр, особливо займає центристські позиції щодо збереження справедливого балансу педагогічного навантаження між кафедрами, одночасно піклується про розвиток кожної кафедри, чим викликає довіру до себе і деканату загалом.

Професор В. М. Бурдін сприяє професійному розвитку науково-педагогічних працівників та навчально-допоміжного персоналу факультету, створює умови для ефективної діяльності наукових періодичних видань факультету та для діяльності органів студентського самоврядування, організовує співпрацю факультету зі спорідненими факультетами інших університетів і наукових установ, у тім числі іноземних.

Професор В. М. Бурдін бере активну участь у державницько-громадській діяльності Зокрема, є членом Науково-консультативної ради при Верховному Суді, членом Комісії з питань правової реформи при Президенті України (Робоча група з питань розвитку кримінального права), членом комісії з «Бізнесу, управління і права» Науково-методичної ради при МОН України; членом Науково-консультативної ради при Голові Верховної Ради України.

У червні 2024 р. професора В. М. Буріна переобрано на посаду декана юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Станом на 2024 р. на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка функціонує 9 кафедр:

Кафедра адміністративного та фінансового права, завдувач – професор Кобилецький Микола Мар’янович.

Кафедра інтелектуальної власності, інформаційного та корпоративного права, завідувачка – професор Яворська Олександра Степанівна.

Кафедра історії держави, права та політико-правових учень, завідувач – професор Бойко Ігор Йосипович.

Кафедра конституційного права, завідувач – професор Бориславська Олена Марківна.

Кафедра кримінального права і кримінології, завідувач – доцент Маркін Віктор Ігорович.

Кафедра кримінального процесу і криміналістики, завідувач – професор Бобечко Назар Ростиславович.

Кафедра соціального права, завідувач – професор Пилипенко Пилип Данилович.

Кафедра теорії та філософії права, завідувач – професор Косович Віталій Мирославович.

Кафедра цивільного права та процесу, завідувач – професор Коссак Володимир Михайлович.

У сучасних умовах юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка – одна з провідних в Україні правничих шкіл, яка готує фахівців з єдиної спеціальності “Право”. До основних завдань юридичного факультету належить підготовка висококваліфікованих фахівців-юристів для органів державної влади, місцевого самоврядування, судових і правоохоронних органів, інших сфер юридичної практики.
Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка є продовжувачем тих славних традицій, якими відзначалася Львівська правнича школа століттями.

У Львівському університеті завжди панував дух академічних прав і свобод, студентських ініціатив та натхненної праці – саме цьому підпорядкований навчальний процес на юридичному факультеті. Основними завданнями сучасної юридичної освіти професорсько-викладацький склад вбачає у підготовці компетентних, культурно розвинених, з ґрунтовними знаннями висококваліфікованих фахівців, наділених зрілістю розуму, незалежністю суджень і сповнених відповідальністю як перед суспільством, так і власним сумлінням. Професори і доценти юридичного факультету намагаються сформувати у випускників почуття національної гідності, патріотизму, порядності, справедливості та невпинного прагнення до нових знань. Саме це і визначає зміст і характер навчального процесу, спрямованість студентської наукової роботи. Це дає змогу виховувати фахівців-правників, які відповідають вимогам сьогодення та у майбутньому складатимуть славу Львівському університету й Україні.

Нині юридичний факультет включає 9 кафедр: історії держави, права та політико-правових учень; теорії та філософії права; конституційного права України; адміністративного та фінансового права; цивільного права і процесу; соціального права; кримінального права і кримінології; кримінального процесу і криміналістики; інтелектуальної власності, інформаційного та корпоративного права.
На юридичному факультеті функціонує криміналістична лабораторія, яка призначена для забезпечення проведення лабораторних (практичних) занять з криміналістики, вивчення технічних засобів, які застосовуються у роботі слідчих органів.

З червня 1998 р. на юридичному факультеті створена і діє студентська юридична консультація, яка наказом ректора від 3 лютого 2003 р. була перетворена у Лабораторію практичного права – структурний підрозділ юридичного факультету.
На юридичному факультеті Львівського університету активно функціонує лабораторія дослідження теоретичних проблем прав людини. Завідувач лабораторії – кандидат юридичних наук, доцент Добрянський Святослав Павлович. Утворена 1 жовтня 2003 р. Досліджує актуальні проблеми теорії прав людини, а також розробляє рекомендації щодо втілення міжнародних стандартів прав людини у національну юридичну практику.

Підготовка фахівців відбувається за освітніми рівнями “бакалавр” і “магістр”. На факультеті діють навчально-методичні відділи денної та заочної форми навчання, які забезпечують організацію та контроль за навчальним процесом, ведуть особові справи студентів тощо. Сьогодні на двох відділеннях факультету — денному та заочному — навчається понад 2500 студентів, денному — 2000 студентів, заочному — 500.

Підготовка науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації здійснюється через аспірантуру. На факультеті діє з 2006 р. докторантура за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права, історія політичних та правових учень, з 2012 р. – за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика, судова експертиза.
На юридичному факультеті функціонує студентське самоврядування, яке очолює Студентська рада, а також діють студентські організації: Студентське наукове товариство (СНТ), Об’єднання студентів-правників (ОСП), Ліга студентів Асоціації правників України, ЕLSA, профбюро студентів юридичного факультету.

На юридичному факультету Львівського національного університету імені Івана Франка функціонує Школа юного правника, яка є унікальною можливістю для учнів старших класів сформувати власне бачення професійного майбутнього правника, зрозуміти особливості різних видів юридичних професій та утвердитися у своєму бажанні здобути вищу юридичну освіту. Школа юного правника почала працювати з 25 березня 2023 р. У Школу юного правника запрошуються учні 9-11 класів. Навчання у Школі юного правника надає учасникам базові знання з фундаментальних навчальних дисциплін, які вивчають студенти 1-2 курсів юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Зокрема, це основи конституційного права, кримінального права, цивільного права та інтелектуальної власності, трудового, адміністративного права та практики ЄСПЛ. Не менш важливою є можливість ознайомлення потенційних абітурієнтів із особливостями навчального процесу на юридичному факультеті, викладачами та аспірантами, із студентськими громадськими організаціями, які функціонують на юридичному факультеті тощо. Під час навчання у школі юного правника відбуваються зустрічі з відомими юристами-практиками (із визнаними адвокатами, прокурорами, нотаріусами та суддями України). Після завершення навчання випускникам Школи юного правника видається сертифікат про завершення навчання. Навчання є безкоштовним. Заняття відбуватимуться по суботах, у змішаному форматі. Тривалість навчання – два місяці (квітень-травень кожного року).

Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка виступив ініціатором і організатором «Правничих студій для викладачів», на які запрошуються науково-педагогічні працівники Університету до участі в онлайн-програмі. «Правничі студії для викладачів» – це проект, у якому протягом 6 тижнів науково-педагогічні працівники Львівського Університету матимуть змогу взяти участь у серії майстер-класів, лекцій та ворк-шопів від викладачів юридичного факультету на правову тематику та отримати консультації із зазначених тем. Участь в програмі дає можливість підвищити рівень своїх знань на актуальну правову тематику, в тому числі одержати практичні навики щодо ефективного захисту своїх прав у різних правових відносинах. За результатами відвідування «Правничих студій для викладачів»  учасники одержать сертифікати.

Сьогодні юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка – це юридичний факультет університету європейського типу, де особлива увага приділяється всебічному розвитку особистості студента та безперервності освіти. Юридичний факультет Львівського університету пишається і потужним науково-педагогічним колективом, який становлять академіки, члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, кандидати і доктори юридичних наук, доценти та професори, провідні практикуючі юристи. Викладання, виховання й науково-дослідну роботу здійснюють висококваліфіковані фахівці, абсолютна більшість із них – вихованці юридичного факультету.

Сьогодні на юридичному факультеті працюють понад 170 викладачів), 32 професори, доктори юридичних наук, 56 доцентів, 107 кандидатів юридичних наук, 17 викладачів без наукових ступенів, 6 заслужених юристів України та заслужених діячів науки і техніки України, 9 заслужених професорів Університету.

У 2001 р. було засновано почесне звання “Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка”. Це високе звання присвоюється Вченою Радою університету професорам, які мають не менше 30-річний стаж бездоганної роботи в Університеті та підготували не менше 7-и кандидатів і докторів наук. У різні роки це звання було присвоєно сімом професорам юридичного факультету (В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик, П. М. Рабінович, В. Т. Нор, В. М. Коссак, П. Д. Пилипенко, З. В. Ромовська, О. С. Яворська, М. М. Кобилецький). Низку викладачів юридичного факультету нагороджено високими державними нагородами України за сумлінну працю, видатні досягнення в підготовці висококваліфікованих фахівців-юристів, значним внесок у розбудову правової, незалежної, демократичної держави Україна. Керівництво діяльністю юридичного факультету здійснює декан – доктор юридичних наук, професор Володимир Миколайович Бурдін, якого у 2015 р. обрано на посаду Вченою радою Львівського національного університету імені Івана Франка. За його керівництва юридичний факультет продовжує динамічно розвиватися. Організаторські здібності декана Бурдіна В. М., вимогливість до себе і членів колективу факультету, поєднана з толерантністю та доброзичливістю, стали запорукою подальшого утвердження Львівської правничої школи як провідного вищого навчального закладу України, який міцно утримує лідерські позиції у галузі юридичної освіти.

Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» та Статуту Львівського національного університету імені Івана Франка на юридичному факультеті діє Вчена рада, яка є колегіальним органом і сприяє вирішенню основних питань діяльності юридичного факультету. Головною метою діяльності Вченої ради є визначення основних поточних та перспективних напрямів організації діяльності факультету. Головою ради є декан факультету професор Бурдін В. М. Робота Вченої ради здійснюється за планом, який формується на основі пропозицій кафедр та членів Вченої ради.

Юридичний факультет активно розвиває міжнародні відносини в рамках двосторонніх, багатосторонніх угод та довгострокових міжнародних проектів. Налагоджено співпрацю та укладено договори з факультетом права, адміністрації та економії Вроцлавського університету (м. Вроцлав, Республіка Польща), юридичним факультетом Ягеллонського університету (м. Краків, Республіка Польща), Люблінським католицьким університетом ім. Папи Римського Івана-Павла ІІ та Люблінським державним університетом імені Марії Кюрі-Склодовської (Республіка Польща), вищою школою адміністрації і управління в Перемишлі (Республіка Польща), вищою школою Права та Адміністрації у Жешові (Республіка Польща), Вюрцбурзьким університетом (Німеччина), Потсдамським університетом (Німеччина), Віденським університетом (Австрія), юридичним факультетом Університету у Зальцбурзі (Австрія), Коледжем права Чикаго-Кент Іллінойського технологічного університету (м. Чикаго, Сполучені Штати Америки), Левітт інститутом міжнародного розвитку (Сполучені Штати Америки), Німецьким фондом міжнародного правового співробітництва.

Відповідно до договору з Вроцлавським університетом з 2013 р. видається збірник наукових праць «Вроцлавсько-Львівський юридичний збірник» з публікаціями львівських та польських вчених. На базі юридичного факультету функціонують міжнародні школи: Центр німецького права, Школа польського права та Школа американського права. На юридичному факультеті проводяться щорічні науково-практичні конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, а також інші наукові форуми.
У сучасних умовах юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка продовжує ті славні традиції, якими відзначався Університет століттями. У ньому панує дух академічних прав і свобод, студентських ініціатив та натхненної праці – саме цьому підпорядкований навчальний процес на факультеті. Головними завданнями сучасної юридичної освіти професорсько-викладацький склад юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка вбачає у підготовці висококваліфікованих спеціалістів у галузі права, у яких сформовано загострене почуття справедливості, внутрішнє переконання щодо встановлення об’єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення у різних соціальних ситуаціях, пов’язаних з духовною, моральною й внутрішньою потребою служіння суспільству, своїй нації. Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності. Професори і доценти юридичного факультету намагаються сформувати у випускників почуття національної гідності, патріотизму, порядності, справедливості та невпинного прагнення до нових знань. Саме це і визначає зміст і характер навчального процесу, спрямованість студентської наукової роботи. Це дає змогу виховувати фахівців, які відповідають вимогам сьогодення та в майбутньому складатимуть славу Львівському університету й Україні. Наукова діяльність професорсько-викладацького складу юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка спрямована на формування України як правової держави та утвердження в ній верховенства права.

Бойко Ігор Йосипович –
доктор юридичних наук, професор,
завідувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень
Львівського національного університету імені Івана Франка