Зорислава Ромовська, професор Львівського університету ім. І.Франка: «Несіть мене, лелечеки, мертвого додому»
Зупинилося серце Генія. Не біймось нагороджувати цим йменням того, хто витворив щось особливе, щось неперевершене, непроминальне.
І чим більше матимем в своїй історій таких людей, тим більше буде підстав, щоби весь Український народ називати геніальним.
Для мене Дмитро Павличко – почався у Львівському університеті зі збірочки «Партія веде».
Вузьколобі досі не можуть зрозуміти її, забувши, що така назва присипляла уважність цензорів, відкриваючи дорогу словам, які самі не змогли б пробитися крізь дрібненьке сито кагебістського контролю.
Йдеться про слова : «цар помер, але тюрма зосталась», які стосувалися наче кривавого Торквемада. Насправді ж йшлося про смерть Сталіна. Цю книжечку я, на жаль, викинула. Хоча вона була доказом уміння автора пробиватися крізь стіну. Колись я почула такі слова: «Якщо довкола тебе – лайно, не можна перейти його, не запаскудивши черевики». Відомо, що Дмитро Павличко став якось перед Михайлом Горинем, який відбув комуністичні табори, на коліна з просьбою про пробачення за те, що не був разом з ним. Але тоді було з Україною, якби усі її мислячі голови були за гратами?
«Гранослов», інші збірки Поета бережу. А Його «Золоторогий олень» перечитувала своїм дітям і внукам не раз.
В пам’яті залишився приємний спогад про те, як 19 вересня 2005 року мене як декана факультету правничих наук Києво-Могилянської академії запросили на зустріч з Дмитром Васильовичем. І я продекламувала уривки з кількох Його віршів. Пам’ть не зрадила.За це незабаром отримала подяку: Дмитро Васильович особисто приніс мені запрошення на Його Творчий вечір.
Спасибі Вам, дорогий Дмитрику, за все, що встигли Ви зробити у сфері літератури. За величезний виховний заряд усіх Ваших творів. За розуміння свободи як обов’язку турбуватися про права ближнього. За твердість у відстоюванні інтересів України. За вимогу до Леоніда Кравчука :»Оголошуй, бо інакше задушу». За розуміння Любові як трепету душі і тіла: «Моя гріховнице пречиста, моя лілеє на багні. Чужі обійми, як намисто, Ти поскидала при мені». За глибинні блакитні очі. За найвищої якості українську мову і боротьбу за неї. «… Материнської не чути мови –Ото була б загибель – смерть моя». За те, що додавав нам сили, щоби не вважали нас духовними сиротами.
Водночас маємо дякувати й Всевишньому за безцінний подарунок усім нам – поета, мислителя не на час, а на віки! За те, що дав Йому довге, насичене творчістю життя!
Мертвого Лелеченька принесли додому, у рідний Стопчатів, що на Косівщині.
«Україна попрощалася з Дмитром Павличком» – зарясніли повідомлення в пресі. Але – це неправда. Україна не попрощалася ні з Його тілом, а лише переклала Його в рідну землею. «Я народився на землі, Від батька, що орав цю землю. Ніколи вже не відокремлю Себе від чорної ріллі».
Не попрощалася вона й з Його Духом та Душею, які з Україною – також навічно!
Тож маємо підставу стверджувати: Дмитро Павличко – залишається з нами. Вчімося на прикладі Його життя великій науці Любові!
Герої не вмирають! Чи не так?